Як я була в дружках на волинському сільському весіллі.
Що ще було перед весіллям

Просили ми людей на весілля, їздячи по хуторах, майже весь тиждень.
Весілля мало бути велике – аж на 300 чоловік.
Останній день, правда, ми ходили по селу пішки, бо вже просили ближніх сусідів і за нами ходило щось з десяток чи більше малих дівчат з села. Наречена казала:
"Хай ходять, це добре, це значить, що молода багата буде "
(хто не зрозумів про що я тут пишу – то отут початок, про те, як я пішла в дружки в 15 років і про те як тримати хвоста)
А скільки ми людських хат перебачили за той тиждень!

А було цікаво – у більшості людей, в хатах робилась мерва, дуже брудно, розкидано, наставлено всього, якась фарба по підлозі розлита, прилиплі у тій фарбі, чиїсь штани, давно вже по них ходять, у верандах – курчатка вигулюються, по коридорах розкладені на підлозі газети, щоб не нести бруд в кімнату і у кухню, і не мити часто підлогу – змінив газети і все. Дуже рідко в кого в хаті було чисто, аж дивно, бувало.
Правда, коли ми вже пішли просити на весілля однокласників молодої, то в них, як в модніх, була в хаті спеціальна чиста кімната, для гостей – там стояла "городська стінка", стіл під скатертиною і на підлозі – килимок. Телевізор тримали в більш домашній кімнаті.
Часом ми не заставали людей вдома – але таке бувало дуже рідко – тоді молода писала "просить батько, просить мати" крейдою на порозі.
Часом люди дивились на нас, як барани і все намагались второпати чого ж їх кличуть на те весілля. Одна мила бабця допитувалась:
"А ви до нас в зібрання ходите?" – вона була п’ятидесятниця – "Ні? А ви де живете?"
Ну, але Гальці було видніш кого кликати на весілля до дочки.
До речі, булочку та бабця подала нам згідно традиції, хоч вроді і п’ятидесятниця, а вони – я чула – проти забобонів.
За час ходіння та булочка в хустці вже зачерствіла а хустка стала така чорна, що дружка Оксана не витримала і випрала її звечора, щоб до ранку висохла.
Спали ми з дружкою разом, в одному ліжку в кімнаті для гостей.
Кімната та стояла вест час порожня і ніколи не топлена – хата топилась грубками – і в ній навіть в липні було холодно, як у підвалі. Там стояло тільки ліжко, порожня шафа, на якій сиділи старі ляльки і три столи. На столах потім поставили короваї, насипали квіточок шматяних, що гостям ми маємо чіпляти, на дверцях шафи навішали багато стрічок, якими мають бути перев’язані всі незаміжні дівчата, що прийдуть на весілля – їх зав'яже молода. Тут же складені наші речі і ми самі. Хоча вдень ми в тій кімнаті не сиділи зовсім, вистачало ночі, коли ми залазили звечора під холодну перину як в зимову кучугуру, і цокотали зубами, поки не зігрівались.
Якщо ми не їхали просити – а їхали ми десь після обід, щоб люди вдома були а не на полі – то робили якусь роботу по підготовці до весілля: безкінечно клеїли нові прикраси, прикрашали ще й шалашик для музик, і шалаш зовні, мили свинячі кишки на ковбасу, різали м'ясо, щоб складати в ропу, але найбільш стрьомне заняття виявилось – оббирати яйця.
Яєць зварили два відра, для всяких салатів і такого іншого, і мене з сусідською дівчинкою посадили за сараєм їх лупити. Сиділи ми, оббирали спокійненько, дивлюсь – а сусідська дівчинка дістає з яйця щось таке синє, страшненьке і сміється:
"О, бач, курча мало бути! Піду закопаю."
Після того я вже кожне яйце, перед тим, як обібрати трусила коло вуха – бовтається знач зразу закопуєм.
Нарешті став підходити день весілля. Ми з дружкою сходили на ферму, помились під душем. Приїхали родичі молодого. Приїхало двоє дружків – поліщуків. А волиняки поліщуків не люблять, кажуть – шо поліщук, шо колорадський жук, і напевне не дарма, бо наші дружки, щоб нам з Оксаною сподобатись, вели милу бесіду і гнули такі матюки, такими поверхами, що в мене од здивування аж мову відбирало і вроді ж виросла "на мікрорайоні" а таких кучерявих зворотів не чула.

ну все, знов сторінка закінчилась, про весілля і всі ті звичаї і забобони потім