Трагічно мати хорошу пам'ять, як я. Все пам’ятаю, а люди – ні.
Позабували що коли було, позабували що вони мені розказували, позабували все, або путають спогади про мене і ще щось що з ними було.
Сумно.
Я пам’ятаю все своє життя чітко і без провалів з двох років... Пам’ятаю, як привезли сестру-немовля з пологового, день той, сніг, покійну бабу Степу. Мені було два роки і два місяці.
І далі воно все так – ніби записано, подумала і згадала, що треба. А хтось дивується – да? Це справді було? Ми туди ходили?
Потім сміється - ти це пам’ятаєш?
Напевне, думає, що це для мене було ой яка подія і я оце ж запам’ятала на все життя.
Отак все складаю, складаю...
І нащо мені воно? Тобто – нащо пам’ятати що казав п’яний Медвідь дев'ять років тому, і які байки тоді розказував Мушкетик? Або як я сварилась з подружкою в шостому класі і що ми писали одна-одній в записках... або імена всіх наших котів (6 штук) і імена всіх наших собак, які здихали в цуценячому віці, бо ми не знали, що собакам треба робити щеплення від чумки...
А найгірше і найтрагічніше, що мій син успадкував це – йому зараз чотири і вже видно, що в нього така сама дурна чіпка пам'ять як і в мене.