Хаос

В мене не було баби в селі. У всіх баби були, а в мене – нє.
От ми, літом, їздили до баби нашої двоюрідної сестри. Але ми там були трошки – пару днів і все, і це ж не те...
А село було дуже гарне – гори, озеро, на горах ліс, в лісі – гриби.
От ми підемо погуляти, після обіду на сонечку полежати на отій горі, що за городом і тягнемо оберемками гриби вниз – маслята, бабки і білі.
Притягнемо, сестрина баба стане їх перебирати і жарити в літній кухні а ми підемо в хату, попадаємо на пузо в залізні, пружинні ліжка і дивимось телевізора.
А по телевізору – як на зло – щодня новини і в тих новинах про те, скільки людей потруїлось грибами і діток показують на лікарняних ліжках, бідних, блідих з крапельницями , яких ледве-ледве вдалось врятувати. В дітей великі страдницькі очі.
Потім ми вставали з ліжок і йшли жувати гриби. Жували і дивились одна-на-одну як воно – ще не пішли перші симптоми?

Трагічно мати хорошу пам'ять, як я. Все пам’ятаю, а люди – ні.
Позабували що коли було, позабували що вони мені розказували, позабували все, або путають спогади про мене і ще щось що з ними було.
Сумно.
Я пам’ятаю все своє життя чітко і без провалів з двох років... Пам’ятаю, як привезли сестру-немовля з пологового, день той, сніг, покійну бабу Степу. Мені було два роки і два місяці.
І далі воно все так – ніби записано, подумала і згадала, що треба. А хтось дивується – да? Це справді було? Ми туди ходили?
Потім сміється - ти це пам’ятаєш?
Напевне, думає, що це для мене було ой яка подія і я оце ж запам’ятала на все життя.
Отак все складаю, складаю...
І нащо мені воно? Тобто – нащо пам’ятати що казав п’яний Медвідь дев'ять років тому, і які байки тоді розказував Мушкетик? Або як я сварилась з подружкою в шостому класі і що ми писали одна-одній в записках... або імена всіх наших котів (6 штук) і імена всіх наших собак, які здихали в цуценячому віці, бо ми не знали, що собакам треба робити щеплення від чумки...
А найгірше і найтрагічніше, що мій син успадкував це – йому зараз чотири і вже видно, що в нього така сама дурна чіпка пам'ять як і в мене.

Гуляла з дитиною Медмістечком (є тут таке - багато всяких лікарень)
Дивлюсь - з однієї з лікарень дві медсестри вивезли на каталці ЩОСЬ довге, накрите з головою важкою циратою і повезли за ріг, у напрямку моргу (він там теж є, прям біля дитячої лікарні)
Ну от - думаю - не встигла вийти, вже тобі на! Труп повезли! Отаке моє везіння!
І заглянула за ріг.
Там стояли в ряд сміттєві контейнери і медсестри, знявши цирату, викидали з каталки в контейнери один-за-другим мішки з сміттям.

От наприклад, в Амстердамі вікон ніхто не зашторює, видно вони всі одне-одному так набридли, що на сусідів дивитись – нащо?
В нас майже всі зашторюють.
Моя мати дуже старалась, щоб щовечора всі вікна була закриті шторами. Мати казала – ви шо? Через дорогу малосімейка шість під’їздів і дев'ять поверхів одно-двокімнатинх квартир, де людям ввечері ну геть нема чого робить, тільки лупитись у вікна "часному сектору".
Ми з сестрою протестували і матері не вірили.
Минулого року сестра моя, в басейні зустріла якогось милого хлопця, вони розговорились, сушачи волосся в комірчині, де сильно жарко і яка називається "сушила" і хлопець ніяковіючи признався, що він взагалі-то з отої малосімейки і пару років тому щовечора діставав бінокля і спостерігав за нашою з сестрою кімнатою – як ми сваримось, читаємо книжки, переодягаємось або балакаємо по телефону. Каже – було дуже цікаво. Ну але потім ми ж там жить перестали, роз'їхались в різні міста... Жаль.

Мого прадіда звали Кирило.
В дитинстві його всиновив багатий господар, бо він був одним з діток гіркого п’яниці.
По смерті свого названого батька прадід успадкував всю його землю і став хазяйнувати.
Одного такого собі дня до нього приїхав брат, став – очі в землю – і просить:
"Кирило, позич грошей!"
Дід питає:
"Нащо?"
"Часи з кукушкою куплю."
А жив той брат в Басовому Куті в такій ветхій мазаночці під соломою.
І повісив він в своїй мазанці часи. Кукушка вилазила і кукувала, скільки годин.
Село реготало – знайшов на шо гроші витратити!
Потім прадіда розкуркулили, вивезли в Сибір, землю одібрали, хату розібрали, від його колишнього господарства нічого не лишилось, потім він вернувся, жив по родичах.
Одного дня пішов прадід до свого брата в гості – брат жив собі, як і раніш, бідував, тільки шо хату шифером перекрив, а на стіні в тій хаті так і висіли "часи з кукушкою".

Колись давно, коли я ще вчилась в своєму петеу Університеті, в одному з семестрів наша навчальна частина доексперементувалась до того, що на семестр нам випадало зробити 110 лабораторних (а кожна з них – це окрема задачка, над якою треба гарно посидіти і зробити програмку ще й щоб працювала, не глючила).
Всі викручувались як могли. Ми з дівчинкою Юлею, наприклад, вкрали 12 лаб по якомусь дуже складному предмету в старости, зламавши його пароль, бо він був жадний і нікому не давав списать.
Хтось списував в старших курсів. Хтось переселявся житии в вичцентр (це так називалисчь ті три аудиторії де стояли комп'ютери).
Одним словом – всі старались, ходили зелені з червоними очима, не соображали на якому вони світі і чекали сесії.
Десь перед самою сесією, якраз, як здали ті 12 лаб, що вкрали в старости, йшли ми Юлею з нашого петеу Університету і на вуличці, яка називається в народі Броудвей зустріли дівчинку, нашу одногрупницю, Галю. Дівчинка Галя сиділа на лавці, курила і якось дивно посміхалась.
Ми її спитали чи вона все здала. Дівчинка Галя сказала, що майже нічого так лаб 10... по різних предметах.
Ми сіли на лавочку і нагадали їй, що через пару днів – перший екзамен. Дівчинка Галя глянула на нас зверхньо і знов посміхнулась.
І я тоді не зрозуміла, що вона вже перейшла в той блаженний стан, коли все по цимбалах, і пливеш по течії – кудись да винесе.....
Я тоді ще не знала, що таке буває.

Як була я мала, то ми з дівчатами-подружками ходили в ліс, щовесни, рвати там занесені в Червону книгу підсніжники. Одної весни, налупивши там по оберемку цих милих білих квіток сиділи ми на горбочку, розпаливши вогонь в карстовій ямі і жарили сардельки. Тут – під горою якісь дивні звуки чи то хрипіння чи то скрипіння. Ми насторожились, стали прислухатись і одна з нас як крикне: "Дівчата! Це вовки! Мені брат розказував, що вони весною тут бувають!". Втікали ми звідти як дурні, навіть вогонь не загасили.
Бо вовки – найстрашніші звірі, недарма ж все погане називається вовчим – вовчі ягоди там, чи вовчий голод. Або – вовчі закони. Або – homo homini lupus est.
Хоча зараз я вже сумніваюсь.
Як на теперішній розум, то краще жити з вовками, бо їхні закони – природні і справедливі. Хороші. Не тупі.
Вовчицю не будуть зневажати, за те, що вона народила вовченят і сидить в норі, а жінку зневажають – кажуть, що вона нереалізована тупа клуша. Вовк не покине вовчицю з малими дітками, а... ну це пропустимо. І якщо, з голодухи, до зграї приб’ється пару свіжих чужих вовків то ніхто не стане влаштовувати їм тьомную і ричати – понаєхалі тут, якщо вони – чесні, порядні вовчики.

Сестричка моя (не буду писати, як її в жж звати) теж їздила якось в Німечину по програмі опер вчити німецьку мову ну а заодно глядіти двох малих дітей, готувати їсти, прибирати хату і отримувати за це сто єврів в місяць.
Але ж я зібралась писати зараз не про сестричку

( а про те – чим би ви пожертвували заради коханого і яких би вимагали жертв?  )

Помниться, коли була я ще зовсім мала і соплива, читала моя мати "Работніцу", поради по прийому гостей і вивчитала там, що "в халате гастей принимать категорически запрещено".
"О" – сказала вона тату – "А наша Бенедівна, що за столом навскоси від мене, в бюро сидить, якраз купила собі красивого халата, казала – тільки для гостєй вдягать буду."
Да... якби я стала художником і малювала б "портрет міської радянської жінки в національному радянському одязі" – то намалювала б тьотку в халаті і шльопанцях.
І мода ця передавалась від матері до дочки, з покоління в покоління, шо називається. Ходила наша сусідка в халаті – а он її дочка, що недавно скакала в резинку, вже вийшла заміж і ходе тоже. А як родила то з вікна і не розбереш – мати то чи дочка.

Колись, як святкували в нашому селі 70-ліття Великої Жовтневої Революції (тоді вона так називалась), то провели мітингу, під стінами заводу, і зачитали "звернення до нащадків, що святкуватимуть соту річницю Великої Жовтневої (ну і т.д.)", яке потім скрутили в рурочку, поклали в круглу пластмасову коробочку і закрили кришечкою.
Тоді пішли, організованим парадом, до нового мікрорайону, на околиці нашого села і в свіжо закладеному парку, де під сквозняками теліпались чахлі вчора посаджені деревця поклали послання на землю і привали важезним каменюкою.
Пенсіонери зітхали:
"Да... коли це послання будуть діставати - ми вже будем там, де коріння того парку."
Через якийсь час, років так через вісім-дев'ять, в селі зібрались ставити пам’ятник "загиблим односельчанам", що полягли в Афганістані. А часи тоді були скрутні і голова сільради вирішив просто собі поставити в центрі, біля фігури, гарного каменя з дощечкою. І є ж підходящий камінь – лежить без вжитку на тому пустирі, де кози пасуться і сміття туди викидають, за облупленими панельками мікрайону, шо на болоті побудували, ну де мав бути парк.
Камінь витягли на грузовик, привезли в центр, стали дивитись де ставить.
Учні школи, в яких випало на цей час трудове навчання, там якраз садили йолки і берези, щоб було гарно.
А директор школи ними керував, показуючи де що садити, бродячи від тих до тих, розмахуючи сірою пластмасовою коробочкою з кришечкою, яку знайшов, коли камінь на машину грузили.

Моя сестра, котра живе у Львові, робить собі ремонт в квартирі і, в результаті ремонту, назбиралось трошки зайвих меблів. Перевезти те все до батьків попросили знайомого дядька з рівненського приміського села. Дядько такий – зарадний, має хату, грузовика і семеро синів. Старшого взяв з собою до Львова.
Привезли сестрі якісь дошки, що вона просила погрузили зайві меблі – і зібрались погуляти трохи по місту.
Гуляли години дві.
"Да..." – сказав дядько, як прийшли – "Да... Я вам кажу – Ровно то всьо-таки лучній город. Соврємєнний. А тут ми оце ходили – то все таке старе. І дивились – люди ж в тому всьому живуть. Мабуть жити тут дешево, шо все таке старе? І зданій ніяких високих. От в нас, в Ровно, їдеш тролейбусом з Сєвєрного на Юбілєйний, так чусвуєш, шо по городу їдеш!"
Сестра образилась:
"Та тут теж є такі мікрорайони, здорові як дев'ять ваших північних разом – то такий один!"
"Правда?" – зрадів дядько – "Ех, жаль, їхати вже треба, не встигнем сходить, побачить."

Люди, взагалі, ходять і дихають на все своїми емоціями. Ну це важко вловити, крім....
Ну, наприклад, їду я з міста з своїми дітьми.
Черга на маршрутку. Діти голодні, хочуть: одно – спати, друге – пісять. Під'їжджає ця, знач, радість. Черга пішла-пішла-пішла і розсілась. Повалили ті, хто будуть стоять. І я. Тоді ненависть усіх, хто сидить, до мене і моїх дітей така глобальна і непереможна, що не те, що іскри – вогнем маршрутка горить. Жодна душа, ясне дєло, місця не вступить, бо душі стояли в черзі, і добре знаю, що вони стояли в черзі. Діти, поки, тихі. Одне – на руках, друге за мою ногу тримається і його калатає. Але апогею ця ненависть сягне, як яке з них розплачеться. Тоді буде і закочування очей, і піджаті губи, і "нє, ну ви пасматрітє!", і "совсем уже бєзпардонная!".
До чого це все я?
А да – про емоції...

На початку дев’яностих я, сім'я, всяка родня і сусіди жили в злиднях і бідності. Через те, а може і не через те, не знаю, але дуже любили розповіді про всяку заграницю, Америку там Чехію, Німеччину чи хоча б Польщу.
Моя сестра вчила англійську – ходила до злого репетитора, який мав цілу власну маленьку школу, по вивченню англійської, іспанської і ще якоїсь і прозивався Дєд. Моїй сестрі сусіди і всяка родня носили на переклад інструкції до гуманітарних ліків і листи з Америки.
Слухати ті листи сходились не тільки всі рідні, сусіди і їхні собаки а ще й сусіди сусідів і навіть тьотя Шура з третьої хати, з якої батьки були в сварці і не балакали.
Особливо великий успіх був у листів з Австралії, які писала тьоті Вері – старій бабці, вічно в штанях, стриженій і з цигарко в зубах – її кузина Софія. Софія викладала в якомусь університеті не пам’ятаю що і описувала як вони живуть, як їздять з чоловіком по диких лісах і як в них жарко.
В неї були сини – двоє. Вже великі хлопці, жили окремо. І в одному листі вона бідкалась, жалілась кузині, що от – її старший син захворів, в нього депресія, вона забрала його до себе, він покинув роботу і навчання і вони возились з ним, як з дитиною півроку, але тепер йому, нарешті, стало краще.
Ввечері, як завше відключили електрику, в хаті було холоднувато – економили газ, на вулиці залягла непролазна грязь, сльота і вічна темрява, в животі бурчало і хотілось їсти. Родня і сусіди мовчали, зітхали і кивали головами. Нарешті якийсь дід прорипів:
"Депресія! З жиру бісяться! До нас би їх, то живо б всяку депресію полічили! Пішли додому... Ше курей закрити... і козі дати... "
В той час, чогось, багато хто позаводив собі кіз.

Тут, де ми живемо зараз дуже цікаво.
Недалеко стоїть вимерлий звір – довгобуд, обгороджений зеленим парканом і зарослий височеньким деревами.
В довгобуді клубляться бомжі. Іноді вони несуть туди якісь стільці. Частіше – торби, нариті в контейнерах.
Зранку, годин в 9, якраз як люди вже розбрелись на роботу бомжі вилазять і бредуть через скверик в супермаркет, по дорозі, діловито заглядаючи в урни.
З супермаркету вертаються умиротворенні, спокійні, привітні з ясними очима і чекушкою в пакетику.
Бювет, біля замаскованого бомбосховища, віднедавна, перетворився на фонтан. З бювету день і ніч біжить водичка. Напевне він захворів чи спортився, що там з ними робиться?
Бомжі сидять кругом сфонтаненого бювету, в скверику, вживають свої чекушки і миють ноги-руки.
Крім бомжів тут живе ще дуже багато нічних метеликів – чорних, білих, великих, жовтих... а вчора залетіла якась потороча, що билась об чорну шафу і дуже противно пахла гнилим лісом.

З жонами нових украінцев, мажоними і томними я стикалась тільки в басейні, якщо випадково приходила в час, коли займалась група аквааеробіки, або на корті, де вони сьорбали каву, в тіньочу і поглядали на своїх чад.
На корті я їх вивчала менше, бо в тіньочку опинялась тільки коли чекала тренера або сумно роздумувала, як мені краще добратись додому – автостопом по трасі, чи з двома пересадками, маршруткою, через місто. По трасі тож не мед – там було багато повій, які побачивши ракетку в чохлі підбігали і починали розпитувати скільки коштує грати в теніс, чи давно я граю і чи воно хароша штука. Бо всяка повія – в душі тенісистка.
На корті жони більш балакали про дітей, про свекруху, про те яка де вчителька хороша і про дитячі тенісні турніри. Теми вічні і зовсім навіть не смішні.
Найбільш буйним цвітом розцвітав їхній томний інтелект в басейні – в роздягалці і в сушилці.
"Гдє би мнє сьоооомгу купіть?" – питала одна – "Нужна харошая сьомга... а в етам супєрмаркєтеє нєт..... Ми єздім только в "Літу", ана елітая, там етіх всякіх... "
"А ми паєдім атдихать в Єгіпєт... как ти думаєш там єсть в той гастінніце кабельноє тєлєвідєньоє с рускім каналом?"
"Какоє палатєнєчко мілоє!"
"Ето нам далі в Амстердамє, в гастнніце... ми там билі тисячним клієнтом і нам далі... собсєм далі бєзплатно!"
"А мая парєхмахєрша гаваріт – вот муж паєхал, апать паталстєю..... "
Тема всіх зацікавлює, аж перестають томну рєч вести, переходять на звичну мову.
"Татишо! А хто в неї чоловік?"
"Я його знаю... N*! "
"А шо – такий чоловік, добрий, сильний да?"
"Ну... такий... добрий мужчина!"
Зітхання і пауза на цілу хвилину, тільки фени гудуть. А потім знов дурочка з куточка:
"Ах... ну гдє же мнє ету сьооооооомгу купіть?"

Українському слему присвячую.

Ох чого я там тільки не бачив на тому ярмарку!
Були там льодяники півниками і сокири, парча була, свіжо струганий ліс, вози колотого граніту, худі коні, цигани, циганки, квас з бочки на розлив, горілка на сто грам з мензурки, бутерброди з шинкою, піца з Чілінтано, смажені в олії пиріжки з діоксинами, кури-гриль, "рублі-долари-евро", шарлатани, гладишкова сметана, сепараторний сир, молоко в пляшках які назбирали бомжі, скубані кури, качачі яйця, мак, масло, пластмасові вінки на могилку, торти, печені вдома, дитяча каша, живі кози.
І люди-люди. Сваряться, штурхаються, верещать, продають колготки сорок ден, пробують ковбасу, сметану, масло і домашні торти.
"Ану ходи, покажу цікаве!" – сказав мені ангел. – "Там ТАКЕ!"
І ми з ним пішли, де торгували вином і м’ясом. Там стояла юрба і реготала. Ми протиснулись, подивитись, що там продавали. В колі, всередині стояв нечесаний неохайний чоловік, голосно матюкався, верещав, крутився на місці і кидався в юрбу, де стояли дівчата. Обличчя в нього було зле, спите, очі маніяка. Сорочки не було, голі плечі. Реготав і агресивно огризався. Кричав щось, пояснював, що співає. Люди реготали і кидали йому цукерки і дрібні монетки.
Чого там тільки не було на тому базарі!

Помер якось один письменник.
Надрукували на нього некрологи, повісили портрети в траурних рамках, всюди, де їх треба вішати в таких випадках, в газетах готувались статті, з перерахуванням заслуг.
Поки тіло одягали в парадний костюм, душа пішла по страстях.
І побачила душа юрбу людей з ломаками. Понуро так стояла юрба, мовчали, нічого хорошого душі не віщуючи.
"Хто ви?" – спитала душа.
"Не впізнаєш?" – єхидно відповів, виступаючи вперед, юнак з закривавленими губами і замашною дубиною. – "Я застрелився зовсім юним, по твоїй вині!"
"А я вийшла заміж за рідного брата, не знаючи хто він!" – закричала якась істеричка, не причесана і з поганими зубами. – "І ти винен в тому!"
"А я отруїла власну матір!"
"А я зраджував дружині, через твою дурну фантазію!"
"А що ти зробив зі мною?" – ридаючи кинулась вперед якась гола красуня в обривках сукні.
"Почекайте! Почекайте!" – закричав покійний письменник. – "Я не винен! Я не винен, що мої книги так вплинули на вас! Я не для того їх писав! І тисячі їх читали, і ...."
Люди з ломаками розреготались.
"Дурень!" – сказав той юнак, що застрелився – "Ми не люди. Ми твої герої. І зараз ми, нарешті, віддячимо тобі за всі свої страждання!"

Будинки, де ми більш ніколи не будемо, люди, котрих більш ніколи не побачимо...
Вулиця Коцюбинського у Львові, будинок біля якогось консульства... ключ від під’їзду досі лежить в мене в Києві, на піаніно, але я ним більше ніколи не відкрию замок... але от - пам’ятаю запах всіх кімнат, та де сиділа ночами, під лампою над журнальним столиком, зимою, біля грубки... де балкон виходить в сад, та пахне свічками... там лишились книжки, недовикористані картки на Інтернет... там писала комусь листи... там ходить пес, там зупинився час...
Я там більш ніколи не буду.